Тетяна Водотика - наукова редакторка журналу та авторка Місто: історія, культура, суспільство. No. 1 (17) (2025): Memory and the City | City: History, Culture, Society
Ця війна показала, що продукування нового знання (knowledge production) - це не забаганка, це - одна з основ нашої суб’єктності. Окрім розробки дронів та інших важливих для перемоги України у військовому плані речей, важливим є й те, як люди розуміють себе, та бачать своє майбутнє. Бо жодна людина не воювала за те, як ми будемо ділити 3 на 4, але купа людей воювала за те, ким вони є та хто їхні герої. Воювали також й за міста: за Афіни та Спарту, та Ієрихон та Єрусалим, за Рим та Карфаген.. Й ця війна показує, що Україна відстоює свої міста настільки, наскільки можливо. Є такий термін - урбоцид (по аналогії з геноцидом; термін існує с 1960-х років). Він означає те, що росія робить з Бахмутом, що росія робить з Маріуполем й з багатьма іншими містами та селами України, тобто це осмислене та цілеспрямоване знищення міст та міської інфраструктури.
Друга причина, чому важливо робити дослідження: це бачення свого майбутнього. Є такий термін - blue sky research. Нібито ні до чого не прив’язане дослідження, але насправді воно про майбутнє, про те як ми його уявляємо, якими ми інструментами ми його будуємо. Без досліджень, їх публікацій та загалом knowledge production, та без платформ обміну знань формування образу майбутнього неможливе. Врешті, наша війна - за образ нашого майбутнього, за те хто його формуватиме - чи ми самі, чи хтось інший.
У світі журнали, які займаються urban studies та urban history, існують з другої половини XX століття, а той довше. Влітку 2023 року була конференція до 50-річчя найстарішого журналу з міської історії Urban History Journal в Лестері. Була панель, присвячена міським історичним студіям в Україні, за кілька місяців я сподіваюсь буде опубліковано огляд і панелі й загалом стану urban history research в Україні.
Україна мала змогу себе гідно представити на архітектурному бієнале у Венеції, де, по аналогії з мистецьким бієнале, різні країни представляють свої роботи у сфері архітектури. Особливо вартий уваги проєкт, підтриманий частково KSE - Circularity on the edge. Та ми маємо ще багато працювати у цьому напрямку, бо система knowledge production та осмислення міста, спадщини та архітектури у Німеччині, Іспанії, Великої Британії - виховувалась десятиліттями. В Україні ж система knowledge production була репресована в 1930-х, а після того розвивалась під пресом тоталітаризму, і досі страждає від впливу радянщини.
Цей журнал - це платформа обміну думок з міських студій. Взагалі, журнали формують о ці невидимі зв’язки, нетворкінги між людьми, кола підтримки й дають розуміння, що ти не один. По аналогії з інститутами та конференціями, журнали також виконують цю функцію зв’язку. Наприклад, цей журнал допомог мені сформувати коло однодумців та друзів. Так, людина, з якої ми робили один зі спеціальних випусків журналів - зараз є радником ректора в KSE, це неймовірний історик Ігор Сердюк.
Ті студенти та студентки, які мають можливість публікуватися в журналі, бачать, що їхні дослідження не йдуть в стіл. Будь-яка публікація досліджень створює відчуття впливу на світ, а це - найбільше, що може зробити вчений. Звичайно, є різниця між есе для курсу та статею в журнал. Це різні рівні знання. Але відчуття того, коли ти перше опублікував своє слово - надає тобі сил та впевненості, я це знаю по відгукам тих, хто таки дійшов до фінальних стадій публікацій. Особливо, коли люди отримують перше цитування. Тобто: “моя думка - важлива, світу не все одно на мене”. Навіть коли критикують, то все ж “мене чують”. Й відчуття, що “я - не порожнє місце” - це те, для чого ми всі тут.
Моя робота як наукової редакторки - це забезпечити усе. Придумати тему - вона може йти від мене, чи від запиту донорів (яких я теж маю знайти). Я також оголошую call for papers. Зараз до речі є call for papers “Середньовічне місто” - [email protected]. Потім я попередньо відсортовую тексти, які мені прийшли на пошту.
Далі я шукаю рецензентів та комунікую з ними, комунікую з рецензентами, анонімізую тексти. Потім комунікую з авторами, дизайнером, який робить обкладинку, з літредактором та коректором, а також з людиною, яка робить нам DOI, й укінці ставлю журнал на сайт. Тобто, я його руки-ноги, колеса, мозок і гаманець. Бо виробництво одного журналу коштує мінімум 2000 доларів. Якщо друкувати, то до 7000 доларів залежно від накладу. Якщо я хочу, щоб журнал функціонував і (пафосніше) - працювала система виробництва знання у галузі (а журнал є його компонентою) - я маю виконувати сотні невидимих для стороннього ока задач.
Цей номер дався мені супер непросто, бо робоче завантаження в KSE велике, а ще й тема складна, й тому тяжко було знайти авторів. Й потім важко було зібрати їх докупи та вибудувати випуск.